От чесно, ніхто не застрахований від цього популярного нині часопросиру (так-так, від «просирати час») – дивитися чужі соцмережі. Ми робимо це з різних причин. Хтось хоче поцикати язиком на неохопну дупу Кім Кардаш’ян, хтось на дебільні вушка і кицині вусики, які приліпили Мадонні, а хтось просто вкотре замучиться питанням, що ж знайшли в оцій-от бабі без роду і племені, що в неї п’ять мільйонів підписників в Інстаграмі.

81

Я от деколи зачаровано слідкую, як одна некрасива і навіть несмішна тьотя з Тернополя постить фотки свого некрасивого – прости Господи – малюка і красивого собаки, а люди лайкають її по три тисячі за хвилину. Феномен мені незбагненний: посередності лайкають посередність? Ефект дівчини з сусіднього двору? Вона змогла, і я зможу?.. Питання, що саме змогла. Якщо капіталізувати всі ці лайки і заробляти на рекламі – що і робить ця сама дівчина з Тернополя, канонічно фоткаючи різний фуфел – це ще можна зрозуміти. Ну, родину людина годує. А якщо просто? Типу осьо пам’ятник, а осьо я в червоних штанах. Осьо моє криве лице «уткою», а ось ваші коменти «ти красуня». Зрештою, людям треба давати простір для милосердя. Коли вчора наткнулася на аватарку дівчини з вадою обличчя і коментами «ах яка в тебе помада!», мене спершу покоробило. А потім подумала і лайкнула: молодець дівчинка, смілива. Не ходить в паранджі, не вибирає ракурс, лишається чесною, а це достойно.

Я взагалі дуже люблю людей, що фоткаються живими. Де вони натурально сміються (а ліпше ржуть), де є емоції, де є життя. Не знаю, з якого перепугу може бути цікаво жити в такому ж інтер’єрі, як всі (канонічний Інстаграм, пригадуєте?), мати такі ж вилиці, губи, брови і «ванільний» лук. Бррр… Ніщо так швидко не старіє, як тенденція. І ніщо так надовго не лишається, як натуральність.

83

 

Але стаття не про це. Стаття радше про наш емоційний виграш від виставляння свого життя напоказ. Ми сміємося з придурків, що за гроші беруть участь у всіляких «Дом-2» і «За стєклом», а самі робимо те ж, але безкоштовно, на ентузіазмі. Витрачаючи неймовірну кількість часу, тремтячою рукою оновлюючи сторінку в очікуванні нових «лайків»… Хтось ниє, хтось питає порад, хтось красується – залежить від акаунту і від кожного окремого настрою. Ми, читаючи чи дивлячись, теж вирішуємо, що нам додасть більше радості життя – целюліт у нареченої принца чи котики у квіточках. Комусь треба, щоби його публічно пожаліли, комусь – щоби підтримали, сказали, що він чи вона має рацію, що набив тому-то пику, викинула з балкону його речі чи просто когось заблокувала. Нам просто перестало бути достатньо вражень від нас, наших реальних друзів. Треба доповнити їх віртуальними. Ну і за це не треба платити, як за візити до психоаналітика..

Звісно ж, скажете ви, багато людей роблять це, поширюючи важливу інформацію. Так, роблять. І ці акаунти найнудніші – коли просто репост і ні слова про власне ставлення до матеріалу. Може, навіть акаунт бота, найнятого, щоби погавкати на кого треба. Різні є штуки. Ми ж тут говоримо про ті соцмережі, що виконують свою первинну функцію – соціалізують. Себто, навести зв’язки, паралельно й інших подивившись, і себе показавши.

84

Не знаю, як ви, а я от твердо переконана: люди, що безкінечно постять фотографії свого підкреслено красивого-щасливого життя, у більшості випадків якщо не глибоко нещасні, то точно чимось невдоволені. Як співав вовк у мультику про Капітошку, щоб усі боялись, щоб не насміхались. Одинока дівчина хоче допекти колишньому – постить столик на терасі з двома келихами у променях передзахідного сонця. Блогерка написала першу книгу в житті і боїться, що теми для наступних не знайде – безкінечно, у всіх ракурсах поститься ця її єдина книга і щасливі обличчя читачів. Артистка хоче показати всім, яка вона страшенно популярна – дає фотік своїй піарниці, щоби та сфотографувала її шість глядачів так, наче їх тут тисяча. Ми з вами не раз ставали свідками, а то й учасницями подібних ситуацій. Мені от щиро шкода дівуль, що приїздять у Монако автобусами, нафуфирюються в них, одягають підбори і сукні, виходять і фотографуються навпроти канонічного Casino de Paris: показати потім у контактіку, яка вона дороговалютна і як отдихала в Монако…

85

Останнім часом я все менше пощу власну пику. Чим більше дивлюся на безкінечні селфі інших, тим менше хочеться робити власні. Переросла, мабуть. В мене інша хвороба: я всіх задовбую постами про собаку. Це ще неабияке ріаліті-шоу: що погризла, де нашкодила. Мені подобається, коли люди сміються. Як казав знайомий маркетолог, лайки заробляє або щось красиве, або щось смішне, от собака в мене і красива, і смішна. Будь-який психолог вам скаже, що у мене та ж проблема, що у дівах-із-селфіками: я хвастаюся. І собаку виставляю тоді, коли мене задовбує рутина, в якій кожен день подібний на інший, і нічого особливо цікавого не відбувається. Бо якщо я справді щаслива (найчастіше це мене накриває в природі), я нічого не виставляю. Хіба що зрідка фоткаю, коли вже геть нестерпна краса навколо. Щоби запостити ці гори, скелі й океан, коли знову буду скниріти в офісі.

Тож, як не крути, життя як реаліті-шоу – одна з невід’ємних хвороб нашої з вами сучасності.

 

Ірена Карпа