imageУже давненько, мабуть, з півтора року тому, мене вразила правда життя від режисера першого фільму про АТО Вофки Соловея – його стрічка «Міна» відтак демонструвалася на фестивалі в Каннах. Його фраза звучала приблизно так: «До війни швидко звикаєш, справжній шок приходить тоді, коли звідти повертаєшся». Мабуть, Вофка мав на увазі фантомні спогади про пекло шанців, обстрілів та смертей, а може, контраст між війною й миром, особливо різкий і болючий в українському контексті «гібридного» конфлікту.
Зауважено, – з тих пір змінилося чимало, і тепер, певно, шок учорашнього бійця живиться іншим – повернувшись з однієї війни, він потрапляє на фронти іншої. Українці не те що звикають до постійного протистояння з усіма його переживаннями, неврозами, ба навіть істерикою, українці вже не бачать інших шляхів вирішення далебі не військових проблем іншим шляхом, аніж війна. Таке враження, що керуємося сумнівним принципом, взятим з уст одного з персонажів славного аніме-серіалу Code Geass Таніґуті Ґоро: «Щоб пролита нами кров не була марною, нам не залишається нічого, крім як пролити ще більше».
Як це не сумно, але, гадаю, це – закономірність генези країни, яка вже доволі довго перебуває у стані війни.
Війна у побуті
Певно, помилився колись Дмитро Корчинський, стверджуючи, що трендом конфліктів майбутнього стане «війна у натовпі». Українці не воюють усередині людського тлуму, українці воюють натовпом. Жодних алюзій з двома Майданами, хоча вони, урешті-решт, стали своєрідною есенцією схожої тактики.
Якщо в усевкраїнський натовп нас збирають аж надто глобальні теми – відмова від євроінтеграції, до прикладу, (хоча, звісно, вона лише стала останнім тягарцем для стиснутої до краю пружини суспільних проблем), то локальні спалахи провокуються дрібними, на перший погляд, не вартими виїденого яйця (у наших реаліях) інцидентами.
Хіба аж таким винятковим був конфлікт «місцевих» із свавільними забудовниками у Святошинському районі Києва? Ні. Таких прикладів – хоч греблю гати: у Львові, Харкові чи Дніпрі вам можуть розповісти купу схожих історій, які, однак, не стали причиною кривавої бійні і стрілянини. Те, що відбувалося у тихому і нікому не відомому, хоч і столичному, провулку, скидалося, радше, на міні-антитерористичну операцію. І певною мірою цей «мілітарний шарм» був спричинений присутністю на бойовиську вояків «цивільного» «Азова».
«Свинячий майдан» на Полтавщині взявся вирішувати екологічні проблеми, що їх, на думку мешканців села Білики, може спровокувати неконтрольований бізнес. Вони не стали чекати на милість влади чи рішення судів, а самотужки взялися виганяти небезпечний комплекс з вирощування свиней з сільських угідь. Чим завершився «самосуд» – відомо…
А от трагедія у Кривому Озері на Миколаївщині нагадала українцям про Врадіївку. Дивні, здавалося б, паралелі: тоді, в Україні Януковича, 2013-го міліцейський садизм був банальним явищем повсякдення. Нині ж і влада постмайданна, позірно – нова, поліція – реформована, а вбивають однаково…
Однак, як на мене, циганський погром у Лощинівці стоїть дещо осторонь розмаїтих «битовух». Бо сусіди у нас чубляться чи не кожен день, поліціянти (хай нові і гламурні) – теж не є взірцями галантності. На Одещині ж війна засвідчила, що ми схильні не тільки бажати самосуду, але й уміло перекладати провину за все не на конкретних типів, а на цілі етноси. Я вже писав з цього приводу, що зґвалтованій та убитій дівчинці однаково, ким за національністю був її кат, – ромом, москалем чи українцем. А ось ті, хто живий, вирішили, що саме етнічна риса визначає алгоритм поведінки, а отже, відповісти мусять усі приявні одноплемінники злочинця. Найзнаковіше у Лощинівці те, що влада виявилася з народом (у найгіршому варіанті цього симбіозу) – вона не вигадала нічого ліпшого, як по суті депортувати циган з їхніх обжитих осель.
Але що чекати від влади? У неї свої…
«квартирні питання»
Не буду особливо мусолити скандал довкола коштовного помешкання відомого борця з корупцією Сергія Лещенка – про нього сказано більше, ніж потрібно. Взагалі наш істеблішмент поводиться, мов у комуналці, мешканці окремих квартир якої постійно воюють за пріоритетний доступ до загального клозету. На тлі громадянських збурень, які час од часу спалахують на терені, ці владні війни стрясають не тільки столичну публіку, але й найглухіші загумінки, куди вже, утім, дістався