Кілька слів про політичний гламур

Учорашній «кидок склянкою», як би його не подавали зацікавлені особи, присмачений гучним «геть з моєї країни», – не що інше, лише з’ясування стосунків двома підпилими чолов’ягами за столом сільського генделика після Служби у неділю

Краще помовчати… Такого невтішного висновку можна дійти, поблукавши інтернетом і начитавшись численних статей, автори яких пропонують власні виходи з того, що маємо в Україні. Діапазон думок – аж надто широкий, аби охопити його у короткому нотатнику. Загальне враження – нам не бракує ні теоретиків, ні практиків, що готові запропонувати розмаїті рецепти. То чому ж їх не чутно у Києві? Чому ідеї, які переповнюють ці світлі голови, залишаються на папері або у віртуальному просторі, без перспективи бути реалізованими?

Не факт, що втілення цих умоглядних міркувань пішло б на користь. Широкі маси – від сільського фільозофа до містечкового реформатора – виявилися схильними до хвороби, яка досі вражала лише столичних пошуковувачів істини. Недуга ця називається політичним гламуром, і саме тому не годиться для пересадження в український грунт. Начитавшись, зазвичай, іноземних книжок про закономірності розвитку демократії, наші доморощені стратеги квапляться прилаштувати тези, викладені там іменитими й не надто авторами, до вітчизняного контексту. Часто забувши про те, що маємо наразі лише ексіз, начерк демократії, спотворений не тільки недавнім совковим побутом, але й елементами модерного феодалізму.

Хтось може заперечити, мовляв, звідки в країні, яка явила світові два Майдани, можна вгледіти такий анахронізм. Звідки, – питання не риторичне. Зі села, роль якого у збереженні української ментальності не наважиться заперечити навіть найурбанізованіший „теоретик”. Учорашній «кидок склянкою», як би його не подавали зацікавлені особи, присмачений гучним «геть з моєї країни», – не що інше, лише з’ясування стосунків двома підпилими чолов’ягами за столом сільського генделика після Служби у неділю.

Це лише штришок до питання про відповідність нинішніх політологічних схем українським реаліям. Інший стосується масових спроб осмислити, виправдати чи, навпаки, заперечити тезу так званого „перезавантаження держави”. Мовляв, існуюча модель правління себе вичерпала, а, отже, має бути докорінно змінена.

Щодо „перезавантаження”. Воно б нічого, якби сучасну українську державу, починаючи від набуття незалежності, було збудовано на принципово нових засадах. Але ж фактично ми досі тягнемо лямку „розвинутого соціалізму”, – як ментально, так і правничо. Образно кажучи, прилаштовуємо додатковий поверх на горищі 50-літньої „хрущовки”, як це пропонували нам зовсім недавно. Цей наш „соціалізм” вже давно з „розвинутого” перетворився у „стагнуючий”, а влада, – що „кучмівська”, що „помаранчева”, що постмайданна-2– лише наводить на нього лак „гламуру”, підфарбовує його у кольори сучасності, бо і тій, і іншій цілком комфортно правити саме у такій системі координат. Там, де вітрина сяє блискітками демократії, а у підсобці причаїлося кріпацтво.

 

Ігор Гулик. Ілюстрація: glupov.net