Днями екс-перша леді Америки, а тепер кандидат від демократів на посаду президента США Гілларі Клінтон заявила, що змушена боротися від нападів алергії, яку провокує її опонент-республіканець Дональд Трамп. Дуже помічними в цій справі, за твердженням пані Клінтон, є антигістамінні препарати. У всякому разі досі рятували. Як буде далі – побачимо.

Гадаю, рецепт американської кандидатки дуже б знадобився нашій спільноті, у якої останнім часом спостерігаємо не те що алергію, а чітко виражену ідіосинкразію до того, що відбувається у найвищих ешелонах країни. Позаяк не кожен українець може дозволити собі антигістамінні препарати, то найвинахідливіші з них уважають за вихід абсолютну ігнорацію всього, що пов’язано з владою. Не знаю, наскільки ефективним є такий ігнор, однак, гадаю, вже восени тарифи і ціни зроблять свою справу, вивівши зі стану напускної нірвани найтерплячіших.

Я вже писав не раз і не двічі, що за довгу історію стосунків влади та її джерела людство виробило найпростіший алгоритм – ті, хто править масами, мають, у першу чергу, робити це прозоро, подаючи «низам» приклади власних чеснот, відповідальності, часом самообмеження, часом офіри. Демократія часів інформаційного суспільства взагалі зводить до зера можливості залаштункових оборудок, сумнівних вчинків чи просто негідної поведінки, тим паче, що жорстка політична боротьба змушує кожного з її учасників озиратися навсібіч, остерігаючись злого ока опонентів.

Ці прописні істини нібито й розуміють українські владці, принаймні не забувають згадати про них у своїх передвиборчих промовах, посланням розмаїтого штибу та навіть у буденній риториці. Однак майже усуціль маємо очевидну прірву між словом і ділом, а новинні стрічки інформаційних агенцій рясніють вістками про корупцію серед недавно люстрованої публіки, про зловживання службовим становищем тими, хто, на перший погляд, став «новими обличчями», про якесь дико-несосвітенне сибаритство нуворишів, які, згідно із усілякими етичними кодексами держслужбовця, мали бути голими, мов цековні миші. Як пояснити тяглість дурнуватих звичок у стилі «золотого батона», антики а ля Пшонка серед збирачів доларових трилітрових банок постмайданної доби? Чим виправдати те, що найзатятіші борці з корупцією, не потерпаючи від зайвої скромності, купують помешкання за сім мільйонів… Як би там не було, але могли б зачекати принаймні до кінця кризи і війни. Заради бодай позитивного іміджу і власного політичного майбутнього.

Має, вочевидь, рацію Ліна Костенко, твердячи, що «люди не знають, кого вибирати, бо не можна ж вибрати когось з нікого». Однак навіть обраним з «нікого» варто попередньо прописувати «антигістамінні препарати», які притлумлюватимуть їхню алергію до правди життя. Стару систему, архаїчний суспільний договір між владою і народом, який ретельно перемелює, ламає, нищить навіть найвідданіших і найщиріших, ми не поконали досі. Вона тримається не тільки на вищості начальника і підлеглості «маленького українця», не тільки на брутальній силі державної машини та інших рудиментах тоталітаризму. Її опора – хибне трактування влади як різновиду суперрентабельного бізнесу, джерела неконтрольованого і необмеженого нічим збагачення за суспільний кошт, її наріжний камінь – вибірковість закону.

Поки українці толеруватимуть ці владні звички, їм не допоможуть жодні препарати. Поки ми відмовлятимемо собі у праві контролювати тих, кого обрали, – жодна терапія не стане для нас панацеєю. Знову до Ліни Костенко: «Огидна річ – наша терплячість. Наша звичка відмовляти собі у всьому. Так все може відмовитися від нас».