8Дзвонить мені подружка Юлька. «Шо, – питає, – спиш?» «Нє, – кажу замогильним голосом, – намагаюся написати статтю про те, як зробити своє життя продуктивним, щасливим і наповненим». «Напиши, шо ніяк, – каже Юлька. – Бо і щастя, і нещастя – це всьо неврози. Просто перше зі знаком плюс, а друге зі знаком мінус. А нащо нам неврози? Коротше, Карпа, я поняла, в тебе теж депресія, як і в мене, так що пропоную повечеряти…»

Ну і так далі. Сеанс простонародної терапії з її безапеляційними діагнозами, де вже за саму правильність термінів будь-який порядний психіатр поставив би нас до стінки. Сяк-так докінчивши розмову ідіотськими формулюваннями типу «ну, на зв’язочку», я кладу трубку і вмикаю «OK Computer» RADIOHEAD – музику моєї депресивно-декадантської юності. Ну а шо, думаю, право імєю. Депресія ж теж людині на щось дана. Вже якщо її наповну відчувати, то робити це естетсько. Мудрі люди кажуть, що такі стани нам дані для того, щоб зупинитися і прислухатися до власної душі. Не весь час же активно гарувати і бути на «пазітівє», яким, чесно кажучи, останнім часом сильно задовбали. Люди люблять впадати у крайності – або «пропало всьо», або «хей, позітів вібрейшенз!». Повбивав би-м. І тих, й інших. Та ж Юлька у відповідь на «шо ти робиш, якшо треба щось терміново робити, а воно не клеїться?» каже вже бадьорішим голосом: «Забиваю». Я з сумом думаю про свої дві недописані колонки і низку зустрічей, найприємніша з яких – з манікюрницею, бо вона мовчазна і ставить круту музику. Забити не варіант. Але варіант – поторгуватися. Творча робота для мене – джерело натхнення. Кругова порука – ти пишеш, воно надихає, воно надихає – ти пишеш. Але це не відміняє того факту, що писати теж лінь. Особливо те, що всі дуже чекають і скоро тебе прикандичать, бо всі дедлайни вже канули в Лету. Тоді я придумала спосіб обманювати лінь: починати писати те, що менш впадло писати, і воно стає так сильно впадло, що починаєш писати те, що було спочатку більше впадло. А коли вже от-от треба вибігати на зустріч, ти кидаєшся до недописаного третього: Боже ж мій, а тут ше й кінь не валявся! І таке приходить натхнення від того, що ти вже п’ять хвилин тому мусила вибігти з дому, що прям, як у вісімнадцять років, ліричні вірші пишеш. Хоча насправді якусь восьмиповерхову концепцію наярюєш. І отак-от потім їдеш у машині і дивишся на мокрі дерева, думаючи: от він, сенс життя, вирватися з рутини і звертати увагу на дрібні речі. Без знака мінус і без знака плюс. Втікаєш від неврозу і отримуєш трохи Справжнього Життя. З краплями з осіннього листя, з мішанням кави у джезві, із запахом горілих торфовищ.9

За великим рахунком, ось воно і є – наповнене життя. З нашим власним вибором. В даному випадку вибір був написати кілька речень і почати проживати деталі – музику, рухи, картинки. Не думаючи про те, що тебе зраджують, проти тебе плетуть інтриги чи, навпаки, кілька днів тому в тебе стався найкращий секс твого життя і тепер чувак пише тобі щодесять хвилин чуттєві есемески. Бо насправді нема ні інтриг, ні чувака, а є тільки твоє тут-і-тепер. Бо все, що далеко в сенсі часу чи простору, не має на тебе зараз прямої дії. І від робочих інтриг можна позбутися, змінивши роботу. Ейфорія закоханості все одно мине, і якщо вас не поєднує нічого більше, ніж той секс, усе просто повернеться на свої місця. Усе – це ти. Ти – це твоє все. З усіма богами, демонами, деміургами і недослуханими піснями, що лишили в твоїй голові принти від букв англомовної лірики, котру ти почала розуміти тільки з часом.

Н-да. Практична в мене виходить колонка, нічого не скажеш. Якась така апологія депресії. Просто останні кілька днів мене переслідувало слово «невідворотність», після чого прийшла дивна фаталістична радість. Щось типу «буде як буде, нема чого тріпатися». Але тріпатися треба. Навіть якщо ми віримо у наперед визначений патерн, у карму, в долю, в зелених чоловічків – усе одно наше життя є результатом наших дій. Не повністю, звісно, але великою мірою. Це не значить, що треба тут же рвати на собі волосся, активувати всі можливі почуття провини імені «сама я дура» і бігти світ за очі вирішувати все невирішене. Це може означати те саме «забий». Деколи можна перечекати, поплакати, посидіти з книжкою під пледом, подивитися, як падає дощ над рікою (головне, не піти топитися, сорі за чорний гумор) і просто дочекатися, поки в висохлому джерелі нашої енергії щось знову заворушиться. І тоді автоматично стане ясно, що ніякої Невідворотності нема. Якщо це, звичайно, не смерть. Бо можна і з п’ятьма дітьми піти від чоловіка-тирана до чувака, який за тебе молодший на 12 років, і жити з ним щасливо. Можна відмовитися від політичної кар’єри і стати придуркуватим художником (і навпаки теж, до речі, можна). Можна самій вибирати, їхати тобі на манікюр чи на панельну дискусію у високочолій компанії. Головне, не забувати отого самого: відслідковувати й усвідомлювати, що зараз ти мішаєш каву в джезві. І що краплина впала з дерева просто у твоє відображення в калюжі. Ну і так далі. Щоби не втратити основного – наповнення. Бо саме з мільйона дрібниць, а не з героїчних одноразових звершень і складається все наше життя.