7
Усім нам дуже лячно уявляти, як щось починати з чистого аркуша. Нові стосунки – після пустки, залишеної болючим попереднім зв’язком, кар’єру – після того, як багато років поклав, щоб досягти того, чого, виявляється, насправді й не хотів, життя у місті, куди довелося переїхати і де ти нікого не знаєш.

Це нормально. Яким би кочівником ти не був за натурою – це я добре знаю по собі – а покинути все, що створював роками, заради сумнівної перспективи, що буде ліпше, досить нелегко. Хоча я дуже довго й доволі вдало долала в собі цей страх, щоразу кажучи собі: «Краще гірше, та інше». Самою природою, здавалося, в мені була закладена оця жадоба до зміни картинки, людей, інтересів та джерел натхнення. Втім, як не крути, фундаментальна лінія життя залишалася в мене незмінною – коли знаєш, чого ти глобально хочеш, усі дороги вестимуть тебе до мети.

Однак життя складається по-різному. Хтось переїздить в інше м істо, бо закохується, а хтось – бо в його дім поцілив снаряд. Не беруся давати жодних універсальних порад – що я можу знати про всю серйозність ситуації кожної окремої людини. Однак кілька життєвих історій, свідком яких мені дове4лося стати або ж чути про них, тут таки перекажу.

Моя фінська подруга жила собі спокійно до тридцяти з хвостиком років в ідеальному, з погляду нормальної людини, світі: красень-бойфренд з яхтою, на якій вони й мене катали у Швеції між островів і сосен, блискуча кар’єра менеджера, службове авто, купа бонусів і оплачений відпочинок у найекзотичніших місцях планети. От тільки довгі роки гризли Санну (так її звати) сумніви: чи дійсно вона робить це для себе? Чи лише тому, що так прийнято і нею можуть пишатися батьки і вчителі середньої школи? Трохи покопавшись у собі і переглянувши свої роботи – Санна малювала, і робила це непогано, хоч і у вільний від роботи час, – вона вирішила все круто змінити. Звільнилася з перспективної роботи, віддала корпоративну тачку й телефон і пішла вчитися… на вчительку малювання. Невдовзі, до речі, і з бойфрендом розійшлася, але вже через його зраду. Отже, ось воно, нове життя: без яхти і машини, на маленькій орендованій квартирі, в чужій країні, у статусі незайнятої дівчини за тридцять. І що? Казала, що ніколи ще в житті не почувалася настільки чудово. Спершу вчили її, потім вчила вона – дітей, підлітків, студентів. Не забуваючи при цьому займатися живописом. І ось немало-небагато минув рік, виставки її творів відбувалися у Нью-Йорку, Берліні та інших містах і місцях, куди менеджери її вчорашнього рівня могли мріяти потрапити лише як відвідувачі.

Чи ось Костянтин Френк. Знатний винороб родом з України, що зробив революцію в американських винах, схрестивши тамтешню лозу з європейською, завезеною з наших «холодних» країв, з Одещини, теж не відразу став визнаним ученим. Народився він 1899 року в родині німецьких колоністів, закінчив Одеський сільськогосподарський інститут, захистив дисертацію, працював, як годилося в ті часи, в колгоспі. В кінці війни потрапив в Австрію, в окупаційну зону, де його, за іронією, вважають росіянином, а в СССР при цьому гнобили б як німця. Робити нічого – емігрував з родиною до Америки, маючи в кишені 40 доларів, а у валізі лише книжки з виноробства, кілька з яких його ж авторства. У Нью-Йорку розпочав нове життя, миючи посуд. Англійською не володів, мав далеко за п’ятдесят років – про які перспективи можна було мріяти? Однак трохи хитрощів і везіння й прибиральника можуть вивести на новий щабель. А надто, якщо прибираєш у правильному місці. Так Костянтин, влаштувавшись мити підлогу в експериментальній лабораторії Корнельського університету, зміг стати трохи ближче до винограду. А вчасний коментар відкрив для професури розуміння того, з яким непростим чоловіком вони мають справу. Відтак Френків ркацителі прижився на сході Штатів, стійко витримуючи непевну погоду й не піддаючись шкідникам. Авантюрного одесита вважають одним із батьків американського виноробства, а його справа переходить із покоління в покоління.

Переїхавши до Києва далекого 1998 року, я просто ненавиділа це місто. Якесь таке радянське, бездушне, байдуже до тисяч таких, як я, загублених вчорашніх жителів маленьких містечок. А тепер я знаю його напам’ять, вважаю маленьким містечком зі своїми плюсами й мінусами і чесно люблю, а надто після подій Майдану 2014 року.

Звузивши фокус до сьогоднішніх подій, маємо дещо тривожну картинку – біженці, переселенці, люди, що втратили все, від домівки до роботи. Мама моєї донецької подруги була директором однієї з найпотужніших тамтешніх гімназій. Проукраїнських, до речі. Тепер вона у доньки в Києві, їй досі важко оговтатися від того, що вся соціальна сітка, вся професійна мережа, створювана роками, все, чим вона жила, більше не існує. Ні, жінка не сидить і не плаче. Так, вона виносить мозок доньці. Час від часу навідується на схід, аби вкотре переконатися: вчорашнім друзям добряче промили мозок, і там однаково більше не її життя. Щойно вона усвідомить, що варто закінчувати це психологічне перебування між двома світами, я п6евна, життя саме дасть шанс. Нехай не директором, а вчителем, чи організатором якихось пізнавальних курсів, репетитором, редактором – щось та й виведе її туди, де в неї знову все стане гаразд. А може, й радикально щось зміниться. Пам’ятаєте ту британську тітоньку за 50, яка перемогла тамтешній «Ікс-фактор» і не припиняє тепер світових гастролей?

Звісно ж, починати з чистого аркуша легше тоді, коли ти молодий і тобі нічого втрачати. Але тоді ти просто починаєш, і байдуже, де ти. Я завжди кажу всім, у кого є якась авантюрна можливість – поїхати на навчання за кордон, змінити країну чи місто, вид занять – пробуйте! Особливо легко пробується, коли ще немає дітей-родини-кредитів-зобов’язань. Коли право на помилку не здається нам аж такою розкішшю. Не вийде – завжди можна повернутися у свою рутину. Зрештою, це можна казати собі в будь-якому віці. Головне не забувати, що життя коротке і тільки вам вирішувати, за яким вектором давати собі в ньому животворящого «копен-дупена».

Головне – пам’ятати про те, що ніколи не пізно.