П’ять років уже минуло з тих пір, як із нами немає ангела-охоронця українських музеїв і замків, сеньйора музеїв і просто незамінної для української культури людини. На фронті боротьби за вітчизняне мистецтво ще досі не оклигали від трагічної втрати Людини-епохи – Бориса Григоровича Возницького.

3

Його титули та регалії важко злічити: український мистецтвознавець, багаторічний директор Львівської галереї мистецтв, академік Української академії мистецтв, Герой України, лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка, заслужений працівник культури України та Польщі, президент Українського національного комітету Міжнародної ради музеїв (ICOM)… Він зібрав 35 тисяч унікальних експонатів і створив 16 музейних комплексів. Розпоряджаючись мільярдними ресурсами, Возницький не збирав власної колекції. У нього навіть водія не було, і тому в той фатальний ранок 86-річний академік був за кермом сам…

Борис Возницький був і залишається легендою музейного світу. Він відкрив світу Пінзеля, відновив старовинні замки та храми, розпочав пошук старовинних артефактів, урятував рідкісні експонати. Навіть у своєму поважному віці Борис Григорович випромінював таку неймовірну енергію, що позаздрив би і молодий. «Він вважав себе найщасливішою людиною тому, що робив улюблене та дуже потрібне для людей діло», – згадує батька його донька Лариса Возницька-Разінкова.

Він встигав усе, але і цього йому було мало. Окрім своєї головної роботи у Львівській галереї мистецтв, яку Борис Григорович очолював більш ніж половину століття, він встигав допомагати наповнювати першу виставку в «Мистецькому арсеналі» в Києві, оформлював із колегами інтер’єри в палаці Розумовського у Батурині… Його називали Лицарем замків. «Я маю чотири замки, – сказав якось Возницький про Олеський, Золочівський, Підгорецький та Свірзький замки, які всьому найкращому за останні декілька десятиліть завдячують саме йому. – Тільки те, що я привіз з експедицій, оцінюється у 16 мільярдів євро. Мільйонер? Нехай говорять».

У Возницького було те, що значно цінніше за гроші, – ґрунтовні ідеї, тверді принципи та шляхетна місія. Він діяв, працював, реалізовував свої плани, втілював мрії, та не всі, на жаль, за життя. Мрія показати скульптури всесвітньо відомого Іоана Пінзеля у Парижі стала реальністю лише після його смерті. З листопада 2012 року до лютого 2013 року їх виставляли в Луврі.

На його честь назвали Галерею мистецтв у Львові, у «Мистецькому арсеналі» в Києві оголосили премію його імені – «За вагомий особистий внесок у розвиток музейної справи», у Винниках на його честь назвуть вулицю, йому присвячують виставки та альбоми…

2

Ми вирішили згадати про ідеї, думки та правила життя видатного мистецтвознавця через призму його цитат. Перечитавши десятки інтерв’ю Бориса Григоровича, відібрали найцінніші та найбільш символічні екстракти з розлогих роздумів Возницького, який про життя, культуру та історію, здається, знав усе.

Всі говорять про економіку. А економіка починається з культури.

Ми весь час говоримо про кризу економічну. Але вона через півроку-рік закінчиться. А криза духовності – це величезна справа, на роки. Поки ми не створимо духовної нації, в нас не буде могутньої держави.

Коли я вчився в Лєнінграді, то мене трохи чорти брали: їдеш – палаци, Пєтродворєц, Павловськ, а у нас в Україні нічого немає. Я вчився на мистецтвознавчому, то у нас тільки у 63-му році почали читати курс «Искусство народов СССР». А так – тільки Росія і Європа. Мені це було образливо. І я, коли вже все закінчив, вирішив, що буду піднімати якось українське мистецтво.

Я побачив світ, побачив, що і як робиться, і вирішив, що і в нас треба щось робити.

Мене недавно спитали: навіщо вам займатися політикою, воно вам потрібно? Потрібно, тому що зараз така справа, що політикою треба займатися. Культура, музеї – зараз це все політика.

Чи не опускаються у мене руки від бездіяльності та неправильної політики влади стосовно наших історичних пам’яток? Навпаки, у мені народжується ще більше протесту.

Культурні пам’ятки нищаться руками самих українців.

Один час поляки багато шуму робили. Ми теж почали робити шум. Вони кажуть, віддайте нам польське мистецтво, то поляки тут організували музей – я кажу, віддайте нам українське мистецтво. Так ми сварилися, а потім вирішили, що ми назвемо це «спільна спадщина», і будемо разом за тим дивитися. І от ми вже домовилися, що ми нічого не повертаємо одні одним, а міняємося речами на тимчасове користування.

Нам слід думати про нашу культуру, наше минуле. Без минулого не буде майбутнього. Навіть Микола Потоцький, хоч який був пройдисвіт, пив, гуляв, але й він будував церкви. Останнім храмом була Почаївська лавра, де й похований. Потоцький писав: «Хто буде нищити храми, які я побудував, перед Богом буду судитися з ним». Отже, варто оберігати минуле, ознайомлюватися з ним, бо, зрозуміло, без минулого нема майбутнього.

Відпочинок – це моя робота, я весь світ об’їздив. Я їду, для прикладу, до Парижа, то це хіба не відпочинок? Я відпочивати можу тільки на роботі.

Я так багато працюю, що навіть у відпустку не ходжу, – останнього разу відпочивав 1964-го. Працюю всі суботи й неділі.

Тримаю біля себе вислів Йосипа Сліпого: «Народ, що загубив минуле, зникає з лиця землі». А ще завжди цитую «Mein Kampf» Гітлера: «Для того щоб зліквідувати народ, в нього треба забрати культуру».

Мене страшно гнітить те, що я хочу щось зробити і не можу…

Наша культура може бути врятована лишень за умови присутності в уряді людей, котрих цікавить культура. Зараз, повторюю, культура нікого не цікавить – всіх цікавлять тільки гроші.

Немає виховання, треба виховувати народ. У 60-70 роках, коли ми хотіли взяти ікону, до нас люди підходили з вилами, сокирами і відганяли від церкви. А зараз того немає, людям не потрібно церков, головне – гроші. Все. От потрібна нова церква. Йде змагання. Одне село будує на 1000 людей церкву, інше мусить на 1200, а трете – на 1400. Старі церкви не потрібні, бо люди не розуміють їх духовної вартості.

 Дмитро Плахта