Задум рубрики «Правила життя видатних львів’ян» редакція журналу виношувала вже досить давно. Ідея зрозуміла – зібрати і систематизувати крилаті цитати, життєві кредо, влучні афоризми та корисні поради видатних людей, які робили великі справи, п’ючи зранку львівську каву та гуляючи на вихідних Площею Ринок. Саме історії успіху львів’ян, які творили історію міста Лева, мають стати життєвими дороговказами для нинішніх жителів Львова і не тільки.
І ось, коли здавалося, що перший матеріал для серії вже готовий, сталося те, що змусило нас переглянути вибір героя для дебюту рубрики. На превеликий жаль, вранці 17-го вересня на 88-му році життя не стало Романа Іваничука – видатного письменника-шістдесятника, який не припиняв творити до останнього свого дня. Це єдиний український письменник, який написав більше 20 історичних  романів.

IMG_9156«Мальви», «Журавлиний крик», «Черлене вино», «Країна Ірредента», «Хресна проща», «Торговиця»… Цього письменника-працелюба заслужено називали патріархом українського історичного роману. Роман Іваничук, депутат першого скликання Верховної Ради, був одним з тих, хто проголосив незалежність України. Він не лише повернув українцям національну свідомість, а й зберіг її для наступних поколінь, залишивши після себе чіткі настанови, як ту довгождану незалежність відстояти.
Шість десятків літ життя Романа Іваничука пройшло у Львові. Саме він познайомив нас із середньовічним містом Лева на сторінках свого «Манускрипту з вулиці Руської». І саме з життєвих кредо цього видатного львів’янина ми розпочинаємо, віддаючи шану його світлій пам’яті.
Батько був першим читачем усього, що я писав. Хоча й не хотів, щоб я став письменником, боявся, бо розумів: письменник, який не хвалить комуністичну систему, опиняється у в’язниці. Навіть наполіг, щоб я вступив на геологічний факультет.
За радянської влади я здобув таке ім’я, що мусили з ним рахуватися, але й цькували мене, як сидорову козу. Все піддавали критиці. «Мальви» були заборонені, «Журавлиний крик» теж – надрукували його аж під час горбачовської перебудови. І це було нелегко. Але я пройшов все чесно, я ніде не хвалив радянську владу, я не «плювався» на своє, як робили інші. Навіть мої приятелі писали антинаціоналістичні віршики. А я їм завжди казав: «Хлопці, не робіть цього, бо то не вічне, і вам буде соромно. А як не вам, то вашим дітям». Так воно і сталося.
Я пишу історію, щоб зробити проекцію на день нинішній.
Я завжди цікавився історією. Взагалі, така моя натура – любив читати історичні романи, повісті, книжки Чайковського, Кащенка. У дитинстві навіть пробував осмислити Грушевського.
Коли історичний романіст все вигадує, то він або фальшивий, або його просто не читають.
Не хочу працювати на комп’ютері. Моя думка скрапує з кінчика чорнильної ручки.
Зрілість – це дитинство, помножене на досвід. Моя формула. Те, що сприйняв у дитинстві і в ранній юності, що вбирав у себе, чим милувався, залишається назавжди, а потім відтворюється в якихось формах.
Тема відступництва, яничарства – вона є вічна. Людина хоче краще жити, піддається впливу, зраджує себе, народ, віру. За гроші вона стає манкуртом. Можливо, винні обставини. Треба викликати в людей огиду до того почуття зради за гроші.
Для того, щоб ми здобули ту незалежність, якої хочемо, мусимо пройти Хресну прощу.
Сучасна література розвивається так само, як наша держава. Спочатку, коли люди розшнурувалися від соцреалізму, цензури й почали говорити своїм голосом, дуже голосно і не дуже цензурно, я це вітав. Але я знав одне і знаю дотепер: література – це храм, а не дім розпусти. Коли на кожній сторінці книжки матюк, то це не література, це – бордель.
Я кожен свій роман пережив. Як закінчував – а це дуже тяжка робота, – казав дітям і дружині: «Пишіть самі. Я більше не можу. Не хочу, не буду!». Минав місяць – сідав за новий, бо жити без того не міг і тепер не можу.
«Мальви» (1967):
«Багатство держави залежить від особистого багатства людей».
«Те, що рветься, без краю змивати не можна».
«Бунти – це початок загибелі імперії».
«Мислячі люди повинні жити».
«Між бажанням держави й бажанням людей існує вічна суперечність…»
«Володар, що грабує своїх підлеглих, – поганий володар. Його боїться народ».
«…Міняються імператори, не міняється людська доля».
«…Коли сини забувають про матір, то вмирає вона».
«Нещоденний щоденник» (2005):
«Недалекий той час, коли весь український народ – від крайнього сходу, півдня, півночі й до західного порубіжжя – гордитиметься жертовністю лицарів, які віддали своє життя за незалежність України, а лайливе слово «бандерівець» нарешті набере позитивного змісту й звучатиме не менш гордо…»
«За божевільну ідею новітньої імперії правителі Росії можуть знову залити кров’ю півсвіту…»
«Сміливе слово потрібне саме на Донбасі, і я знаю, бо сам колись там виступав: існує на Сході потужна національна сила, приглумлена й залякана, та як раз ті люди потребують палких кличів, які б спонукали їх скинути з себе ману страху. Які ж то ми провідники нації, коли й самі боїмося хуліганських улюлюкань бритоголових бандитів?»
«Вогненні стовпи» (2006):
«…де зброя – там і боротьба, а де боротьба – там можлива й перемога».
«…Одного життя замало, щоб дожити до свободи, її здобувають, міняючись, цілі покоління, а те, яке пройде колись готовим мостом, можливо, й уваги не зверне, що міст стоїть на опорах, споруджених попередниками…»
«Мана те все: московська ментальність залишилася такою ж, як і була, — нахабною й нетерпимою до українського народу… Бо ми інші. Наш народ — то не фінсько–монгольська юрба, яка кров’ю й терором примушує підкорених до послуху, українці знадібні до парламентської системи урядування, українець шанує предковічні звичаї: громади, віча, судні ради…»
«Торговиця» (2012):
«…найтяжче ярмо – то неволя духа: людина в біді часто забуває, хто вона зроду…»
«…кати ніколи імен не мали й до жодних націй не належали – то звиродніла банда, яка не має ні своєї історії, ані культури, а сумління й жалю до людей – ні крихти».
«І подумай: чи відчуває людина голод, коли бачить хліб на столі? А ні – голодною стає, коли того хліба немає. Народ не відчуває свободи, коли вона в нього є, він може оцінити, що вартує воля, тільки тоді, як її в нього відбирають, – тоді він відчує за нею нестерпний голод. Ти ще не відчув його?»
«Не було б чорного, не знав би, що таке біле, не було б Бога, не було б і диявола, не було б життя, не було б і смерті. Тільки так можна те життя збагнути».
«Не ждіть добра ні від Бога, ні від людей, знайдіть його в собі».
«Але ж без краси не виживемо! Тоталітаризм намагається відсікти від народу душу: коли розітнеш бджолу, то вона якийсь час ще спиватиме нектар, але вже не злетить. Злетіти може тільки одухотворена красою нація, а бездушний тлум, навіть ситий, плазуватиме по землі…»