Українці прагнуть гостріших вражень і не хочуть чекати осені

Нещодавно Київський міжнародний інститут соціології оприлюднив результати чергового дослідження. Згідно з ними, понад 80 відсотків наших земляків невдоволені керунком, у якому рухається країна. Задоволений лише кожен десятий.

 

Quo vadis?

Не знаю, як вам, а мені вже набили оскому оці коломийки з визначенням вектора. Можливо, соціологи КМІСу звично згрішили, як то трапляється з ними доволі часто, а можливо, «балуваність» українців справді не знає меж. 2014-го нація повстала за той омріяний керунок, коли Янукович зважився повернути навспак, у Росію, зневаживши європейську перспективу. Майдан переміг, відтак ми отримали Асоціацію з Європою, ще пізніше – безвіз. І, здається, досі ніхто й гадки не має, аби раптом кардинально змінювати вектор руху. Принаймні і президент, і прем’єр клянуться, що рано чи пізно Україна буде в ЄС, варто лише закасати рукави і працювати над цим…

І раптом з’ясовується, що 80 відсоткам респондентів не подобається «керунок»! Що ж тепер – знову до Росії? Гадаю, ні, не все так просто…

За чотири роки «упізнавання Європи» українці мали час зрозуміти, що вона буває різною. Мінливість характеру Старого світу диктується і національними інтересами окремих країн, і економічною кон’юнктурою, і російськими впливами, і хвилею мігрантів, яка здатна зруйнувати дотеперішні уявлення самих європейців про світ і себе у цьому світі.

Ми марно очікували від Брюсселя цілковитого розуміння наших проблем. Точніше, не стільки наших, як своїх, бо реально вважали і хотіли переконати в цьому Європу, що вона має оцінити наші зусилля та жертовність в обороні демократичних цінностей перед навалою Москви.

ЄС це почасти зрозумів і оцінив, але тільки почасти. Йому не до снаги втямити нашу схильність до корупції та непотизму, нашу неповороткість у реформуванні державних інституцій. Тамтешній платник податків хотів би докладніше знати, куди йдуть його кровні гроші, які Європа призначила на трансформацію України. На ці та інші запитання ми наразі не маємо певних відповідей, і, здається, найближчим часом тільки сором’язливо бубонітимемо щось на кшталт: «Хотіли, як ліпше, а вийшло, як завжди…»

Ба більше, пересічний українець з подивом дізнався, що європейські структури, які часто звинувачують нас у недемократичності і засиллі хабарників, теж не позбавлені корупційних схем. При чому, найвищого левела. Якщо вже екс-канцлери ФРН можуть «продаватися» Путіну за посади у Газпромі, якщо Ангела Меркель змушена йти на повідку енергетичних корпорацій і твердити про «Північний потік-2» як про «суто комерційний проект», то де знана європейська принциповість?

Додайте до цього банальний побутовий досвід наших земляків, яким випало важко заробляти гроші в європейських краях, і стане зрозуміло, чому зараз більшість українців насторожено ставляться до європерспективи.

Не скажу, що цей острах не притаманний і політичній еліті, яка змушена про людське око говорити про євроінтеграцію, про долучення до тамтешньої системи цінностей, а насправді також дуже непокоїться. Бо доведеться виконувати всі процедури, вимоги, параграфи, і мати справу не з неперебірливим виборцем, який за кілограм гречки чи 200 грн ладен проголосувати хоч за дідька, а з вишколеною європейською бюрократією, усілякими там ЄСПЛ та іже з ними…

Тому результати КМІСу вже не видаються такими дивними, як воно було спочатку.

9

Як ся бавити, то ся бавити…

Коли спільнота починає потерпати від зневіри, депресії та нудьги, вмикаються компенсаторні механізми. Цього літа ніби прорвало усіх «креативних», а їхні витівки часто-густо межують зі здоровим глуздом. Можливо, вже відчутний старт президентських виборів, тож винахідливі та відчайдушні змагаються з надією звернути на себе увагу майбутніх штабів, аби відтак збити собі копійчину.

Якщо, до прикладу, інтерес міського голови Сколього у його майже божевільних ідеях спорудження гільйотини чи шибениці для корупціонерів у центрі карпатського містечка цілком очевидний (сам мер ходить під статтею про корупцію.Авт.), то з бургомістром Станиславова Русланом Марцінківим – справа складніша. Зрештою, так завжди буває, коли влада пробує керувати культурою або тим, що їй непідвладне. Самі винуватці «голого скандалу» – гурт «Хамерман знищує віруси», – звісно, мали б подякувати міському очільникові за таку неочікувану та ще й безкоштовну рекламу. Тільки от креатив мера пішов далі – він вирішив остаточно сплутати праведне з грішним, висловивши шалену ідею освячення «спаплюженого» місця. То хіба відтак хтось здивувався, коли занепокоєні «нищенням моралі» богобоязні обивателі вирішили заодно покропити свяченою водицею міський стадіон, де виступав Олег Винник. Мотивація справді вражає людину ХХІ століття – «через гріховні думки жінок», спричинені епатажним артистом…

Я не відаю, як далеко зайде «народна творчість» такого штибу, оскільки щодня наша публіка дістає наочні уроки креативу від політиків-популістів. То Ляшко цілує у вустонька корівку Маньку, то не надто адекватний нардеп обіцяє з’їсти землю, захищаючи її від зажерливих іноземних латифундистів, то «вічна» Юлія Володимирівна, укотре розпустивши русу косу, закликає усіх йти її «новим курсом», насправді ж пережовує те, що і Америка, і Європа виплюнули ще посередині минулого століття.

10

А вибори ж но тільки попереду, старт заповідають восени. Які вистави готують нам актори з фактично погорілого театру, залишається лише гадати. Тим паче, що їхня «творчіть» є виправданою з огляду на невизначеність виборця. За результатами того ж таки КМІСу, понад чверть українців не знають, за кого б проголосували на виборах президента, а кандидати, за яких виборці готові віддати голос, набирають усього від 7-8 до 22%.

Та якщо серйозно, то маємо цілком закономірний результат чотирьох воєнних літ, вислід непевності за завтрашній день, відчуття провисання над прірвою. А ще – безкарності сильних світу, для яких закон неписаний, хоча насправді він писаний саме ними. Дуже влучно висловився про це Олександр Бойченко: «Один із найефективніших способів допровадити людину до моральної деградації – це змусити її жити з постійним відчуттям приниження і страху. І не просто змусити її так жити, а ще й змусити усвідомити власне становище і переконати, що змінити його неможливо. Пекло – не тому пекло, що в ньому жахливо, а тому, що з нього немає виходу. А там, де немає виходу, моральні закони не діють».

 

P.S. Країна знову потребує перезавантаження. Тільки одне непокоїть: чи зможе система набути потрібних форматів, чи, натиснувши на кнопку «reboot», ми втрапимо туди, де б нам хотілося бути.

 

Ігор Гулик