2Алік Олісевич, гуру львівських гіпі:

– Зараз є час нонконформістів. Наш респект нонконформістам, які вийшли на Майдан. Хочу їм сказати, аби вони завжди були самими собою, не змінювалися під тиском суспільної моди, не спокушалися гламурними трендами… Суспільство диктує свої, на жаль, правила гри. І часто ці правила далеко не гуманістичні. Поза тим, люди хочуть змінювати світ на краще, постійно вдосконалюючи самих себе. Аби світ знав, що є ще ідеалісти, романтики.

1Блаженніший Святослав (Шевчук), глава УГКЦ:

– Час, про який ми ось розмірковуємо, на мою думку, є часом зростання кожного українця у свободі. Ми починаємо розуміти, що зміни на краще, які хочемо бачити у суспільстві, передусім залежать від кожного з нас. Ми почуваємо себе ошуканими тоді, коли забагато очікуємо від інших, які буцімто за нас щось мають зробити… Ми не відчуватимемо себе ошуканими, якщо не потрапимо у власні ілюзії. Ілюзії, що хтось за нас щось зробить. Отож, не розчаровуймося, берімось разом до праці.

3Тарас Возняк, політолог:

– Піки наших протестів на Майданах є кристалізацією нашої ідеї: от ми хочемо! А опісля… У нас крадуть здобутки революції, крадуть перемогу де-факто, і ми знову впадаємо у розчарування, аморфність. І це називається постмодернізмом. Мені видається, що зараз, після Революції гідності 2013-2014 років, ми ще не минули піку. Він може минути, і ми можемо впасти у постмодерний стан, коли всі розчаровані, а всіх політиків уважаємо нікчемами. Щось схоже було у 2008 році після Помаранчевої революції. Але поки що, мені здається, ми ще маємо шанс.

4Мирослав Маринович, дисидент, віце-ректор УКУ:

– Час на роздуми. Чи ми переконані, що ми вже зробили вибір? Справа в тім, що два Майдани були величезним, дійсно дуже потужним символом того, що Україна хоче жити інакше. Але часом боротися за цінності легше, аніж жити згідно з ними. І як часто ми бачимо ситуацію, коли люди, які стояли на Майдані поруч з однодумцями, – натхненні, з вірою, що інакше вже жити не зможуть, – повернулися у звичні обставини, побачили довкола тих, хто обманює, хто лукавить. І розгубилися: а як же ж вижити? Чи я, один у полі воїн, зможу подолати цю систему? Ні… І знову ми починаємо занепадати у нашій звичній моделі поведінки.

5Михайло Присяжний (журналіст, декан  факультету журналістики ЛНУ ім. І. Франка):

– Здавалося б, живемо у часи тотальної брехні. Однак нам, попри все, треба говорити правду. Бо вона вирятує нас. Біда, що наші зусилля базуються лише на ініціативі окремих журналістів, журналістських колективів, без належної державної підтримки. Поза тим, ми можемо перемогти – це моє глибоке переконання – тільки правдою. Про історію, про те, що відбувається на Сході, про зміни в Україні.


7Орест Манюк, художник:

– Для мене особисто це найважчий відтинок життя. Може, ще коли довелося бути в шпиталі, тоді здавалося, що то кінець світу… Мені самому цікаво, скільки треба ще революцій, щоб люди в нашій країні нарешті змогли нормально жити? Бо у мене складається враження, що українці їдуть на роботу в Італії-Іспанії, а наші очільники приходять на роботу у Верховну Раду, аби, сяк-так відпрацювавши там, звалити за кордон. Я коли вранці подивлюся новини, то мене вже шляк трафляє на цілий день… Як же це так? Де та правда? Я коли такі речі споглядаю, не те що малювати не можу, мені хочеться взяти автомат і йти туди. Я мав такі потуги, але не беруть, бо вже не той вік…

6о. Степан Сус, настоятель Гарнізонного храму святих  апостолів Петра і Павла у Львові:

– Мені видається, що зараз є час, коли, на перший погляд, усі зі всіма сваряться. І на підставі тих сварок виникають різні непорозуміння, дехто говорить про початок Третьої світової війни… Але, можливо, вони не розуміють, що сучасна війна буде зовсім іншою, ніж ті, про які ми знаємо з історії та підручників. Це війна у наших серцях і наших сердець, це війна стереотипів, і, як наслідок, – переосмислення цінностей. Це вже навіть не постмодерністський час, це – деконструктивізм, постструктуралізм.

8Юрій Бобало, ректор НУ «Львівська політехніка»:

– Я категорично не погоджуюся з думкою, яка зараз домінує, про те, що молодь у нас інфантильна. На підтвердження можу погодитися з вами у тому, що головним рушієм усіх революцій і змін в Україні була саме вона. Молодих ніхто не переконував кудись іти і щось боронити. Просто ситуація, в якій вони жили, змушувала їх виходити на Майдани – у Львові, Києві, інших містах. Молодь завжди відрізняє готовність іти, бо треба щось робити. Старше покоління, перш ніж зважитися йти, подумає: «А чи мені це потрібно?»

9Тарас Прохасько, письменник:

– Фальшивість назагал не є надто доброю, однак особливо це помітно у трудних часах, у часах, коли потрібно чітко і прозоро розуміти «що є чим?», «якою є ситуація», «що робити?». Тобто коли немає сенсу прикрашати, то фальшивість є, по-перше, непрофесійністю, я б навіть так сказав, а по-друге, вона є аморальною, тому що не дає можливості зробити те, що насправді потрібне. А походить вона з того, що насправді багато людей, які декларують якусь справу чи якісь зміни, одночасно думають, як би продати, грубо кажучи, себе. Це стосується і письменників, і митців, і політиків.