boomadminДва роки тому його не стало… 29 червня Львів і вся Україна вшановувала пам’ять Василя Сліпака – всесвітньо відомого оперного співака, волонтера, учасника бойових дій на Сході України.
Із дитинства Василь вирізнявся унікальним голосом. Дитяча хорова капела, навчання в консерваторії… Ще юнаком Сліпак поїхав зі Львова співати до Канади та США, виступав у знаменитому «Карнегі-холлі». Але душа в нього лежала до Франції. У 1994 році на міжнародному конкурсі 20-річний львів’янин здобув Гран-прі. А через два роки на іншому фестивалі у Франції Василеві Сліпаку запропонували контракт, і він став солістом Паризької опери, де пропрацював 19 років. Там він мав успішну кар’єру на світових оперних сценах, вірних друзів і кохання.
Та коли розпочалася Революція Гідності, Василь не міг стояти осторонь – очолив демонстрації у Франції, а згодом долучився до волонтерського руху. Здавалося б, робив більш ніж чимало як для людини творчої професії. Проте коли в Україну прийшла війна, Сліпак залишив сцену і поїхав добровольцем на фронт. Взяв позивний «Міф» – на честь своєї улюбленої партії Мефістофеля в опері «Фауст»… Під час виконання бойового завдання під Дебальцевим Сліпак загинув від кулі снайпера 29 червня 2016 року. Похований Герой України на Личаківському кладовищі у Львові…
Ця історія, схожа на начерки сценарію для фільму, проте це реальна біографія. Ми ж пропонуємо згадати про Василя Сліпака через призму його цитат, його «правил життя».
Я поєдную в собі дві частини: в одній я артист, який грає різні ролі, а в іншій – я справжній, і таким я є в Україні.
Усі найкращі моменти свого життя я проживаю на Батьківщині, і думаю, багато українців зараз би мали відчувати унікальність історичного моменту.
Це так мало і так багато – любити свою землю.
Є люди інтересів і люди принципів. Між ними – прірва. Перші ніколи не зрозуміють других і навпаки.
Нам потрібно залишатись позитивними і вірити в нашу силу. Вона є. Європейські друзі почудовуються нею. Ми змогли і ми зможемо.
Я там, де мої друзі – люди, яким я довіряю.
Дивна ситуація, коли половина країни живе у війні, а інша – взагалі абстрагована від неї.
Ми – нація дуже миролюбна. Не провокуємо агресії, ні до кого ніколи не пхалися. Але ті, хто приходить до нас воювати і вбивати, отримають адекватну відповідь. Бо ми вміємо захищатися. Маємо генетичне відчуття справедливості і своєї країни, землі.
Уся кров, що сьогодні проливається за Україну, не повинна зупинити або увергнути в депресію. Вона повинна дати імпульс для подальшої боротьби.
Відповідальність зросла в рази. Не маємо права на депресію. Треба витягати себе з неї за волосся і за вуха будь-якою ціною. Маємо унікальний шанс і не маємо морального права його втратити. Не маємо права втратити Україну.
Перемога буде обов’язково! При одній умові: коли кожен з нас буде робити все необхідне для цього від найменшого до найбільшого і у всьому! Уявити собі: всі українці світу одночасно думають про це і діють? Це ж бомба, перед якою не встоїть ніщо на світі!
Ми – дуже гарна і сильна країна, і деяким людям там, десь трошки вище, треба просто схаменутися…
Ніколи раніше не думав, що стану співаком. Все вийшло якось само по собі. Мабуть, було від народження запрограмовано. Бог дав голос. А тепер мушу Господа прославляти тим голосом. Разом з тим і віра закладена в мені з дитинства. Той зв’язок, який я відчуваю з Богом, словами не поясниш. Але без нього мистецтво, яке доносить виконавець, видається неповним. Через що треба постійно прагнути цього зв’язку, його безперервності. Мені здається, віра – це основа, на якій будується все решта. І якщо у мене відповідальний виступ, я молюсь перед виходом. От, як на конкурсі у Франції. Перехрестився і вийшов на сцену. Пам’ятаю тільки: відкрив рот і почав співати, а що було далі… Співав, так би мовити, в автоматичному режимі.
Насправді роботи не бракує – є дипломатична сфера, культурна, яка в багатьох моментах навіть потужніша, ніж тримати зброю в руках на Сході. Але я для себе обрав шлях: як чоловік, можу бути на війні, а як артист – можу робити максимальну промоцію України у Франції.
Поки буде тривати війна на Сході, мистецтво зачекає. Як то оперний співак пішов воювати? А хто сказав, що Донбас не гламурний? Наші люди люблять героїзувати. Я не бачу нічого страшного в тому, що змінив комфортне ліжко на бліндаж.
Я мушу бути там, на війні. Бо саме там, на Сході, на фронті, пишеться історія України.
Це не є жодне геройство їхати туди. Всі бояться. Я адресую меседж всім чоловікам від 18 до 50 в гарній фізичній формі, що там нічого страшного аж такого немає. Ви там не мусите стріляти, ви можете допомагати. Я раджу всім чоловікам поїхати в зону АТО, щоб зрозуміти – війна скоро скінчиться. Дякуючи саме такому досвіду кожного українця, який вважає себе хоча б трошки патріотом.
Українська повстанська армія – це є символ боротьби, і зараз ми, ті хто тут знаходиться, продовжуємо цю боротьбу. І це наша остання боротьба. Тобто потім вже не буде виходу і майбутнього не буде без того, щоб ми виграли цю війну. Ми всі українці в Україні і в світі маємо величезну надію на те, що це буде зроблено. Бо інакше немає просто виходу з цієї війни.
Нерви здають у багатьох, але потрібно триматися. Я – оперний співак, а це робота нервів. Стрес постійно є при виході на сцену, треба контролювати себе. Це допомагає і на війні.
Завершиш свої реформи – підемо на фронт разом. Хоча ніхто тобі не дасть їх завершити. Тому бери автомат вже зараз. Часу менше втратиш.
Зона АТО – це вся Україна. Різниця між тилом і фронтом є величезна…
Добровольці цю війну могли перемогти. Їм просто не дали.
Найскладніше буде вибачити кримінал проти людства, який чинить режим Путіна. Але не слід забувати, що ці дії підтримуються більшістю населення Росії. І не потрібно розділяти: мовляв, проблема лише в Путіні, він лише мавпа, яку всім показують. Проблема – у цих людях, які підтримують агресію, які готові вбивати. І їм ми ніколи не пробачимо.
Ну, нащадкам скажу – ми тут для вас і все. Ви будете жити в тій Україні, про яку ми мріємо і яку ми зараз відвойовуємо!
Автор: Дмитро Плахта