boomadminЯк людина, якій страхова ніяк не віддасть 3 тисячі євро за порізаний дах кабріолета, а біологічний батько дітей тікає від аліментів, я не знаю, наскільки легітимно зараз писати про подарунки долі.
Максимально я намагаюся з такого сміятися, але деколи стає сумно. Приміром, після того, як одна подруга, яку я день і ніч рятувала, була завжди на підхваті, жаліла її й допомагала, круто мене підставила. По-підлому й тупому, через власну вигоду. Думаєте, я розплакалася? Ні, я сміялася. Реготала гомерично з того, що мені вже стільки років, а я досі така довірлива лошара, що не розбирається в людях. І відверту брехню й маніпуляцію приймає за чисту монету.
Але все у світі в балансі: якщо у вас стаються життєві падляни, точно мусять статися і життєві подарунки (і навпаки). Наприклад, зараз я обідатиму з подругою, яка мене «купила». Тобто купила зі мною каву благодійності, а в результаті ми одна одну знайшли. І тепер мені – о чудо! – є з ким ходити міряти светри, пити шампанське і триндіти про мужиків. (Привіт, подружко-зраднице, незамінних людей не буває, я навмисно ходитиму в ті ж місця, в які ми ніколи не дійшли з тобою.)
Можливо, ви, як і я, згодні з тим, що головні подарунки долі – це люди. А може, чекаєте матеріальних вливань. Це теж нормально. Головний секрет – розуміти, що саме вам потрібно, і не сумніватися, що це можливо. Я не пробувала, щоправда, мріяти про смерть багатого родича в Каліфорнії і величезний спадок (з якогось перепугу саме мені), але про сад на даху міської квартири час від часу мрію і навіть уявляю, під якою пальмою поставлю свій шезлонг. Хтось сказав мені, що в масштабах Всесвіту наше бажання замку у Провансі нічим не відрізняється від бажання мати нову кулькову ручку, Всесвіту пофіг, що нам давати, і тільки ми самі обмежуємо себе цим «неможливо, бо звідки таке візьметься». А воно деколи береться нізвідки, бо так склалися обставини, і у вас був правильний набір якостей (знань, умінь, настроїв), щоби це отримати. В мене таке траплялося з подорожами, роботою, чоловіком. Наче жодної причини нема поїхати у Францію, і ось я вже тут третій рік працюю. Тощо, тощо…
Думаю, у вас самих є багато таких історій. Головне не сильно забивати собі голову питаннями «за що я заслужила таке»: бо тоді треба себе питати, «за що», і коли вам добре, і коли погано. Ми звикли сильно заламувати руки, коли щось не так, і казати швидке «та все нормально», коли у нас все добре. Просто «нормально». Бо чого? Бо наврочать? Бо не можна хвастатися? Ну що за дурня така. Доля робить нам подарунки весь час: коли здорові діти, коли смачна вечеря, коли добре вино, коли лагідний кашеміровий светр і коли ваш чоловік хоче вас, а не Анджеліну Джолі. Думаю, треба просто радіти цьому «нормально». Бо ви ж пам’ятаєте, як воно зле, коли щось із цієї нормальності раптом зникає. То, може, ключ знову в тому, щоби радіти цим простим речам? Всесвіт любить тих, хто не ниє, а тішиться. Хто впевнений, а не заздрісний. Хто знає, що він достойний і цього, і більшого. Я впевнена, ви достойні. Радійте кожній секунді, реалізовуйте себе, і хоч трохи живіть так, як хочеться, а не так, як треба. Я знаю: подарунок прийде і не смійте сказати про нього «та все нормально»! Пищіть-но нарешті від радості. Навіть якщо вас при цьому хтось і бачить…
PS. Ха! Мені щойно передзвонила моя страхова… Біжу їм віднести останній папір, кажуть, що все одразу повернуть. От бачите!
Ірена Карпа