Не знаю, як жилося вам, а от мене батьки зі спокійною совістю на все літо відправляли до баби з дідом. В нормальний собі такий ол-інклюзів із триразовим харчуванням і незліченними перекусами. Вишні, абрикоси, шовковиця прямо з древа, після якої чорним стає все – від рота й рук до (колись) білої майки.

Ірена Карпа

Подруги, яких бачиш лише влітку, і від того вони ще цінніші, всі ці діти з Сахаліну й Петербурга з їхніми українськими мамами, які кепкують із твоєї української, твоя сила волі говорити таки українською, а вони вже хай підлаштовуються, якщо не зовсім тупі, перші дитячі закоханості і пупсики, на яких купуєш одяг у справжньому дитячому магазині…

Було ж і у вас щось таке?.. Можливо, за невеличким винятком: поки всі нормальні діти їздили з запилюженого міста у тихе село понад річкою, ми з сестрою покидали екологічну Яремчу заради трьох місяців в індустріальних Черкасах з їхнім хімзаводом, тролейбусами, спальними районами і тою-таки річкою Дніпро, що в дитинстві виглядала не інакше, як морем.

Тепер, коли я зрідка приїжджаю туди до бабусі, мені стає одночасно лячно і дуже мило від того, яким воно все було насправді. Обшарпані дев’ятиповерхівки, двори «спальника» з потворними коробками, подібними одні на одні, асфальт і запах асфальту. І тут же – висаджені під під’їздами мальви, фруктові дерева, свіжопофарбований дитячий майданчик, плакучі верби для затінку і арка, заплетена виноградом, перед входом у під’їзд. Всі ці дуже милі українські спроби прикрасити потворне. А ще – більшість жителів тих спальних районів були таки уродженцями сіл, тому у нас всі всіх знали і досі існує той самий лад, як у селі. “Позичте солі”, “а може вам щось купити, я і так йду в магазин”, “Галька, а мій малий не в тебе, жени додому їсти” тощо.

Ставши дорослою людиною, я, по-перше, не забула про ті найкращі в житті щорічні канікули, а по-друге, мушу “відомстити” рідній мамі за те, що спекувалася нас щоразу на три місяці. Я відправляю їй….  своїх двох дітей! Щоправда, не на три місяці, а заледве на один, бо французькі літні канікули тривають з другого тижня липня до кінця серпня.

Чесно кажучи, мені трохи тривожно, як їм там буде, в домі “на відшибі” у Яремчі. Бо якщо раніше сусідські кури й корови їх, маленьких, цікавили, то восьми і дев’ятирічних може не сильно цікавити і бабина “худоба”: собаки Нора і Нюня і кіт Бенедикт Сильвестрович. Залишаться прокляті айпади в руках і одна відмазка для совісті: принаймні вони шпиляться у свої ігри в екологічно чистій обстановці.

Потім, щоправда, в нас будуть два тижні щасливих канікулів разом – не збожеволіти з чотирма дітьми (двоє чоловікових) і собакою у не таких вже й великих апартаментах на острові, з якого звалу просто-на-просто нема. Ми себе наразі тішимо надіями, що зато там і машин нема, діти будуть їздити на вєліках і не колупати нам мозок, а ще будуть вчитися вправлятися з вітрилами, і взагалі на Півдні Франції вода тепла і немає хвиль. До того ж у сусідніх апартаментах житиме… моя свекруха. І якщо мого чоловіка ця її несподівана ініціатива перелякала, я закричала “Алілуя”: моя свекруха психоаналітик, тож буде куди бігти по швидку допомогу. Ну і піти повечеряти вдвох із чоловіком хоч колись, ага…

Потім, звісно, ми будемо нарешті в горах удвох і з собакою, і проїжджаючи дорогою сімейні кемпінги та центри екстремальних видів спорту, зітхатимемо: ото би було класно тут з малими… А в кінці наступного року знову шукатимемо якийсь попсовий Club Med (мережа буржуазних ол-інклюзівів, в яких дітей займають на цілий день і батькам дають спокій), бо хто ж не втомлений у кінці року?..

Це взагалі моя страшна проблема, не знаю, як воно у вас: будь-що намагатися “причинити добро”. Відправити на море дихати, нагодувати зеленим смузі й білою рибою, зайняти сольфеджіо і сучасним танцем… Дуже часто діти підкладають мені свиню і кажуть “ми не хочемо”. Ні морозива на пляжі, ні смузі з панорамним виглядом на місто. І в мене опускаються руки: для кого я все це роблю, якщо мою двійцю влаштували би щоденні макарони і багет?.. Нащо я їм мариную лосося з авокадо і готую пудинги з шіа?… Щоби потім лише засмучуватися, згортаючи недоїдки в собачу миску?..

Що буде, якщо їм не захочеться йти на той вітрильний стаж, за який я заплачу чималі гроші? Чи просто купатися не схочеться, після того як я везла їх і собаку потягом за всі гроші світу?.. От що ви робите в таких випадках, цікаво було би почути? (І тут я вкотре скажу Емілії про потребу виходити з частковим контентом онлайн J)

Мені дуже-дуже хотілося, поки була вагітна, щоби діти ходили зі мною в Гімалаї, долали челенджі і нестримно творили. Але в дітей є власний погляд на речі. І в принципі своя доля. Напевно, рано чи пізно я це прийму і від них відстану. А наразі просто спробую із легкою душею відправити їх на канікули до бабці. Хто зна, може хоча б цей найщасливіший час дитинства передається генетично?…