Зі сцени театру та з телевізійних екранів він підкорив серця мільйонів. Його називали, називають і завжди називатимуть метром українського кіно і театру, адже своєю багаторічною творчістю він дав потужний імпульс українській культурі. Мова про Богдана Ступку – легендарного актора театру та кіно, видатного українця та мудреця.

Більшість ролей, які зіграв актор у театрі та кіно, увійшли до літопису сценічного та кіномистецтва України. Також були увіковічені й чимало крилатих думок талановитого митця. Саме через призму його цитат, «правил життя» ми пропонуємо зараз згадати Богдана Сильвестровича.

Усе наше життя – суцільна імпровізація, а значить, все наше життя – це джаз.

Шекспір сказав: «Світ – театр і ми всі в ньому актори». А Сковорода ще доповнив, сказавши: «І кожен грає ту роль, на яку його поставили». Я думаю, це правильно.

Роби справу чесно, з душею – і твоє до тебе прийде… Але це не означає, що вже завтра з’являться золоті гори.

Я вчу молодих людей, як себе морально поводити в житті. Я не вчу їх грати, тому що цього навчити неможливо. Я вчу, як їм бути, працювати, зрештою, жити.

Якщо повіриш у те, що кожен твій крок на сцені – велике мистецтво, то це вже катастрофа! Тільки сумнів дає прогрес.

Якщо класику грав, то і життя недарма пройшло. Всі ми тимчасові, а класика буде вічно.

Я міг стати хіміком, астрономом. Була у мене така сторінка в біографії: я працював у Львівському університеті лаборантом-обчислювачем по змінним зіркам, і один старий професор говорив мені: я з тебе, Богданчику, зроблю астронома.

Мені завжди говорили: «Не хвалися, що ти це зробив. Ти – просто провідник ідей, які дали тобі батьки і Господь Бог. Якщо у тебе є здібності, ти не маєш це закопати. І ніколи не будь гордим».

Треба вміти радіти успіхам інших, а заздрість і гординю в собі тиснути, бо вони до добра не приводять.

Нас всіх навчили бути з подвійним, потрійним дном. Пам’ятаєте фразу «Ми говоримо “партія” – маємо на увазі “Ленін”, ми говоримо “Ленін” – маємо на увазі “партія”»? І так все життя – одне говоримо, інше маємо на увазі.

Я не люблю війну, тому що з дитинства боюся стрільби. Мені було всього три роки, але я добре її пам’ятаю. Пам’ятаю, як німці давали дітям шоколад. Як попереджали: зараз тут почнеться битва, йдіть з будинків. І тепер все життя мене переслідує страх. Цей страх іноді змушував мене битися, йти проти великих людей. Можливо, саме через нього я і пішов у кіно. Адже в кіно ти легко можеш сховатися — це не ти, це завжди хтось інший.

Радію сонцю, дощу, так, так… А ось життю? Життя, воно до заходу рухається… Нецікаво. Що за радість – наближатися до смерті й піти в інший світ?! Все вдалося: народження, дитинство, юність, зрілість, а от старість не вдалася. Хвороби, зморшки з’являються, сили вже не ті. Яка радість?

Господу Богу все добре вдалося – і народження людини, і юність, і зрілість. А ось старість – ні. Ідеш по вулиці, а ноги підкошуються. І думаєш: ще недавно бігав, куди все поділося? Адже в людині тільки тіло старіє, а душа залишається молодою.

Хай кажуть, що хочуть, а я живу, як живу.

Я взагалі-то конфліктний чоловік. Був. У молодості.

Я – людина без слабкостей. Курити кинув, поїсти ніколи особливо не любив, п’ю помірно. Одним словом, сала не люблю, горілку не вживаю. Нудно навіть.

Чоловіки дуже люблять перевдягатися, більше, ніж жінки. Візьміть історію костюма, і ви побачите, чого для себе тільки чоловіки не придумували! Чоловіки – як півні, тільки б перед жінками крутитися.

Я зрідка спілкуюся з кимось. В мене найбільший друг — це моя дружина.

Я, як і Франко, трудоголік. В юності я мріяв бути рантьє, а все життя працюю. Жах якийсь. Потрапляю на роботу – і не можу додому відлучитися навіть пообідати. Затягує. Цілий день тут сидиш. Міркуєш, розмовляєш з людьми, аналізуєш.

Я впевнений: щоб людині дурниці в голову не лізли, її завжди треба завантажувати роботою так, щоб вона мертвою додому приходила.

Я стільки накричався за ці 50 років, навіть більше. Так накричався, що не хочеться. Але тепер, зараз я місяці три не був на сцені, починаю з дружиною розмовляти і раптом вона мені каже: «Ти чого так голосно розмовляєш? Та я ж біля тебе стою, сиджу. Я тебе чую. Ну чого ти так голосно? По-моєму, пора тобі вже на сцену». І це правда. І хочеться, і колеться, і розчаровуєшся, і знову зачаровуєшся…

У нас дуже важко бути міністром. Тому що заведено у нас так: якщо ти артист – ти хороший, а якщо став міністром – ти вже поганий. Причому відразу, наступного дня.

Український глядач – найкращий глядач у світі, і його вдячність і оплески є кращою нагородою для акторів і меценатів. Ми – громадяни однієї країни, і обов’язок кожного – зберегти її культурне багатство.

Мрією мого життя було, щоб українська культура стала відома в усьому світі. Мрії повинні здійснюватися, і я щасливий, що маю можливість сприяти цьому.

Мені всі кажуть: «Богдане, ти збожеволів на своїх українцях». А я ось недавно з’ясував, що сім’я Фрейда була родом з України, з містечка Тисмениця. Поїхав туди. Ось, кажу, адже Фрейд з ваших місць! А вони без поняття. Сидять всі й норкові шуби шиють…

Я бачив величну Амазонку, але подих у мене перехоплює від спокійної величності Дніпра… Розкіш Версалю вразила мене, та мені більше до вподоби затишна краса Масандрівського палацу в Криму… Я бачив ще багато чого, але я люблю Україну. І вірю: ви теж любите!

Я дійсно багато побачив, чимало подорожував машиною, поїздом, літаком, був навіть на мисі Доброї Надії, на краю землі, де пінгвіни ходять! Цікаво, але чесно скажу, побувати в далеких краях добре, але в Україні – краще! У нас є стільки прекрасних місць!

Дмитро Плахта