П’ять років життя у Франції таки змусили мене скучати за кутею, пасками, пісними голубцями, бурячками з хроном, яйцями з ними ж, пісним борщем із вушками й варениками. Я вже мовчу про сто-п’ятсот сортів маминих пляцків із будь-якого приводу.

Ну от до пляцків я почала добиратися в останню чергу – з горя в карантин. А от борщ свій перший у житті зварила таки в Парижі. Проконсультувавшись із подругою по вайберу, а не діставши старий бабцин перепис, як ви могли б подумати.

Перепис від бабці – то в нашому випадку взагалі якась міфічна штука. Бабця просто все «на око» робить – і пиріжки з капустою, і шулики з маком. Не знаю, чи в курсі ви у Львові та прилеглих галицьких територіях, що таке наші черкаські шулики, але це страшенно смачно. Євген Клопотенко просив бабцин рецепт, але моє пояснення, що треба розписати інгредієнти по грамах, загнало її в ступор. «Ну як? Тісто прісне замішуєш, печеш шулики…» Ок, здаю контору – це такі мікроскопічні булочки, які зверху хрумкі, всередині ніжні, і до них треться багато-пребагато маку з цукром, як на кутю. Але більше. І додається води, так що виходить аж такий маковий суп. І в той небесний суп ви кидаєте ваші шулики. І вони той небесний смак, дорогий кожному українцеві, в себе вбирають. А тоді ви їх ложкою, ложкою з глибокої тарілки!

Не думаю, що ця страва була до якогось спеціального свята у Центральній Україні. Але на щодень її точно не готували – цукор завжди у селах був цінністю. (Якось бабця розказувала, що його взагалі неможливо було купити, зате були всі ці радянські карамельки з повидлом. Тож люди пекли… пиріжки з тими карамелями всередині!)

Якщо Центральна чи Східна Україна мого дитинства – це більше кухня виживання (у старших людей таки прописалася пам’ять про два пережиті голоди, і найстрашніший страх – це, що внуки не наїдяться), то Західна – це вже кухня амбіцій і міжсусідських челенджів. Ну бо як здивувати натовп п’яних колядників, якщо в тебе вже двадцята хата по вулиці?! Тільки якимись особливими «лігумінами» – просто шинка і холодець уже не лізуть, і якщо в твоєму пляцку менше, ніж три види коржів – то ти лошара, білоручка і «ґаздиня-всрана». Кожне, кожнісіньке Різдво для мене закінчувалося в дитинстві переїданням. Це дуже дивно, як ми ще співати могли. Видно, перехід між хатами давав нам хоча би якусь стравопереварювальну активність…

Ну і тепер повертаюся до наших французьких баранів. Щоб ви собі знали – у спорті пережирання на Свята тут ніхто не відстає від українців. Початися все може 24-го інтелігентними устрицями й омарами на обід, на вечерю буде індик із каштанами чи грибами, що тут називаються «сурми смерті» (дуже смачні, до речі), десятьма видами сиру, морем вина, жалюгідною спробою з’їсти пару листочків салату і макарунами/еклерами/шоколадним ґато. Я щороку ставлю ставки, хто вночі окупує туалет, а зранку встане з сірим обличчям і буде жалібно пити настоянку артишоку для детоксу… (Ну і так, за дитячою звичкою, це часто я).

Тут ніхто не колядує, як у нас, і мені цього страшенно не стає. Поки їдемо з Парижа чотири години в Бургундію, я ставлю в машині всю можливу різдвяну музику: від Santa Baby до нашого «Щедрика».

І нема тепер у моїй французькій родині тих, хто не знає про походження однієї з найвідоміших крістмас-керолів світу. До того ж я нахабно користуюся становищем іноземки: замовляю Різдвяну вечерю на свій смак: «Ой, а ми в університеті вчили, що у вас подають фаршировану індичку і тістечко бюш, от би спробувати колись!» Ведуться: готують. А ще запікають дику кабанятину та іншу дичину, якщо ви ближче до гір. Про пісну вечерю тут ніхто не чув (лобстер в ролі смаженої риби і ґамбаси замість вушок у борщ – не рахуються). Мені дуже бракує тут наших дванадцяти страв, свічок і «Бог Предвічний» як першої коляди. Раз на рік – от саме на Різдво – мені навертаються на очі сльози і жує журба ностальгії. Але я себе заспокоюю тим, що то ж лише 24-25 грудня, а от на 6-7 січня я точно зроблю і кутю, і вареники. (Більше на місці нічого не виходить – не буває тут тих підпеньків, що в вушка йдуть, морожений мінтай теж не завозять у місцевий супермаркет, а хрін можна купити лише в російських магазинах, у які я принципово не ходжу). Та й мак же ж терти нічим – ну нічо, змушую домашніх їсти, як є.

Колись, коли закінчиться карантин, я, звісно, довезу Луї до України на зимові свята. Хай попаде в цю кулінарно-музичну вакханалію і відчує, як українцям нелегко перебути це від «Святвечора до Йордана». Може, навіть затягну його в льодяній воді купатися на Водохреща, але це не точно: надто багато мерзотних депутатів та інших чиновників туди плигають, щоби змити гріхи. Ще заразиться мені чимось, хе-хе.

А так-то традиції у французів мають ті ж апогеї, що й у нас: Різдво і Пасху. Але Пасха тут куди слабша, ніж у нас. Ніхто не йде з кошиками до церкви, тим більше не несе в тих кошиках яйця й ковбасу. Яйця взагалі тут на Паску здебільшого шоколадні, а їх із хріном не поїси. Улюблена дитяча розвага – шукати шоколадних кроликів і такі ж яйця в саду (в кого є) чи у квартирі (хто міський ніщеброд без родичів чи заміських будинків).

Різдво (як у нас Новий Рік) перед собою несе хаос і паніку: битви за подарунки, згадки про далеких родичів чи колег, яких не сильно любиш, але теж треба бодай щось подарувати… Мудрі люди (як я торік) готували подарунки загодя, щоби потім не гасати з висолопленим язиком і не бажати смерті перехожим, які бажають її тобі, бо ви не розминулися на вході в магазин декору. Цього року якось все непевно: наче можна буде переміщатися до батьків, але не всі старші родичі ризикнуть зустрітися. Ну і до того ж Президент просить навіть на родинних святах бути в масках. Зняв маску – відкусив індичку. Одягнув маску. Відкрив подарунок – продезінфікуй руки. Ох…

Але думаю, що якось воно буде. І не таке переживали – переживемо і свята!

Ірена Карпа